Несколько капель и у тебя каменный стояк!Жми

Чому з ким то довго не кінчаєш а з ким то швидко

Читать онлайн "З ким би побігати" автора Гроссман Давид - RuLit - Страница 70

Асаф не розумів, до чого вона хилить, але перебивати не став.

— От такі діла. — Лея пристукнула долонею по столу. — Тамар у дещо вскочила.

Наркотики, сумно подумав Асаф.

— У дещо дуже мерзенне, з усякими сумнівними типами. Я б навіть сказала, з кримінальниками.

Асаф мовчав. Досі ніщо з почутого його не здивувало, він був вражений лише одним: що він здатний легко і природно розмовляти з абсолютно незнайомою людиною, подолавши свій страх і настороженість, почуваючись так, як ніби ненавмисно розучив вигадливий танець.

— І от гналися за нею, точнісінько як за тобою сьогодні, — говорила Лея. — Ось припустімо, тільки припустімо, що я скажу тобі, де вона зараз переховується, і припустімо, що ти туди пішов, — але ж, не встигнеш і оком моргнути, вони тебе схоплять. І, хоч як силкуйся, тобі від них не втекти. Ці гади шустріші за тебе будуть. Тепер розумієш, чому я хвилююся?

— Ось чому я пропоную тобі залишити собаку тут.

— Я що думаю: вони шукають хлопця з собакою, правильно? Якщо ти підеш без собаки, забиваюся об заклад — на тебе ніхто й не гляне. Знаю я цих придурків.

— Що я беру Дінку і шукаю Тамар далі.

Лея зітхнула, глянувши на його пом’яте обличчя.

— Скажи-но. — П’ятнадцять років тому ось приблизно так само чіплялись до неї самої. — Скажи мені, ти нічого не боїшся?

— Звичайно, боюся, — розсміявся Асаф. Бачила б вона, як він талапався у ставку і як потім трохи не впісявся, як трусився, доки біг сюди. — Але я її знайду.

Не розуміючи, звідки у нього така впевненість, Асаф відчував, що говорить зараз, як той смішний стариган з рушницею — немов герой старомодного вестерну.

— Ні, це факт, — промимрив він. — Я її знайду.

Лея дивилася на нього з дивним задоволенням: як він сидить на стільці, злегка подавшись уперед, коліна зсунуті, широкі ступні трохи розставлені, розчепірені пальці зчеплені в хлоп’ячому жесті, немовби він просить про щось. Зніяковіла усмішка, що ховалася в куточках рота, спливла на поверхню і вбила Лею.

— Так. — прошепотіла вона з незвичною для себе слабкістю, ніби відповідала на його думки.

— Я стільки вже бігаю за нею, що майже знаю її, — тихо мовив Асаф і здивувався своїй відвертості.

— Ось і мені так здається, — ледве чутно відповіла Лея.

— Що? — стріпнувся він, здивований цією сомнамбулічною розмовою.

— Ходімо. — Вона рішуче встала. — Ходімо, трохи прогуляємося.

— Побачиш. — І вже на ходу, самій собі: — Ми, дівчатка, повинні допомагати одна одній.

Лея дала розпорядження кухарю, приготувала для маляти пляшечку з водою, написала якусь записку і сунула її в конверт. Асаф ні про що не питав. Коли вони вийшли на вулицю, він швидко озирнувся — праворуч, ліворуч. Вулиця була безлюдна. Асаф помітив, що Лея теж озирається, та й Дінка насторожено крутила головою. На автостоянці Лея познайомила його зі стареньким жовтим автомобільчиком і пристебнула Нойку до ультрасучасного дитячого сидіння, що коштувало на вигляд не менше, ніж сам автомобіль. Якийсь час вони крутилися вузькими вуличками старого міста, іноді Лея зупинялася і довго вичікувала. Одного разу вона різко загальмувала, коли вулиця була геть порожньою, завернула на маленьку стоянку і вимкнула мотор. Кілька хвилин по тому мимо пройшли два типи, одного з них Асаф упізнав — той самий худий Елвіс, що гнався за ним. Він здивовано подивився на Лею. Як це вона вирахувала їх?

— Лисий лисого здалека бачить, — усміхнулася Лея, рушаючи машину.

Вони ще довго прочісували вулиці, то зупиняючись, то рухаючись далі — як підказувало її чуття. Асаф звернув увагу, що Лея більше дивиться у дзеркальце, ніж на дорогу.

— Чуєш, — сказала вона трохи згодом, — не ображайся, але я хочу, щоб ти заплющив очі. Краще, щоб ти не бачив, де ми їдемо.

Асаф усе зрозумів і зажмурився.

— Якщо вони навіть, боронь Боже, тебе спіймають, щоб ти їм не міг показати дорогу.

— Якщо треба, я можу зав’язати очі.

— Ні, — розсміялася Лея. — Я тобі вірю.

Йому навіть сподобалося їхати із зажмуреними очима: похитуватися в темряві, заспокоюючись після вранішньої гонитви, перед тим, що чекає на нього попереду. Ноа на задньому сидінні мирно посопувала, і Асаф подумав, що й він не проти трохи подрімати.

— А історію хочеш послухати? Не розплющуй очі!

І Лея розповіла йому про свій ресторан і про ті важкі роки у Франції, коли вона навчалася куховарського мистецтва. Кількома натяками вона навіть позначила колишнє своє життя і скосила очі на Асафа, перевіряючи, чи не налякала хлопця. Не налякала. Лея глибоко зітхнула, потягнулася, не відпускаючи керма, і тихо розповідала далі. Вона так розмовляла лише з Тамар — не намагаючись боротися з раптовим, як хвиля, бажанням виговоритися. На якусь мить Леї навіть захотілося розповісти про Шая, але вона вчасно опам’яталася — вона й так забагато наговорила, тепер дістанеться від Тамар, хай уже хлопець сам усе з’ясує. Час від часу вона поглядала на Асафа — от дивно, а вона ж точно знає, яким цей хлопчик буде через десять років, і через двадцять, і через тридцять. Іноді Леї здавалося, що він заснув, і тоді вона замовкала, але він видавав легке мимрення, і вона знову продовжувала розповідати. Про Нойку, що маля — найбільший подарунок, який вона отримала від життя, і що цим подарунком вона багато в чому завдячує Тамар, яка переконала її зважитися на цей крок.

Тут Лея несподівано розсміялася:

— Не знаю, чого це я розбалакалась. Ти, мабуть, думаєш, що я кожному стрічному викладаю все про себе?

— Ага. Розкажіть іще!

Дорога бігла назад. Ноа тихенько зітхала уві сні. Лея провадила далі. І раптом замовкла. Навіть не розплющуючи очей, Асаф відчув її напругу. Тепер машина повільно тряслася на вибоїнах. Крізь зімкнуті повіки пробивалося руде світло надвечірнього сонця.

— Якби ти мене спитав, — раптом промовила Лея зовсім іншим голосом, — я б тобі сказала.

— Що тут я висадила Тамар. Позавчора.

Асаф різко розплющив очі і побачив, що вони стоять біля порожньої автобусної зупинки. Поряд на електричному стовпі розхитувався шматок картону з написом «На весілля Сіги і Моті» і стрілкою, що вказувала в небо. Лея підняла на лоба сонцезахисні окуляри, озирнулася, уважно подивилася в дзеркальце. Запхикала, прокинувшись, Ноа, та, побачивши Асафа, заусміхалася. Він провів по її щоці, вона схопила його за палець і покликала наім’я.

Асаф обережно забрав руку і виліз з машини. Дінка, що всю дорогу міцно спала, виплигнула слідом і обтріпалася. Лея простягнула Асафу конверт:

— Ось, передай Тамар. Пояснювальна записка, щоб вона мене не зненавиділа. І бережи себе! — Вона послала йому рукою поцілунок. — Щасливо, Асафе, бережи її!

Жовтий автомобільчик розвернувся і швидко зник з очей.

Асаф спустився з шосе, сховався за величезним валуном і почекав кілька хвилин, прислухаючись і намагаючись уловити звук мотора. Тиша — ні гулу двигуна, ні кроків. Тепер він був сам, ніхто його більше не переслідував, проте на душі було тривожно. Крім іншого, він не знав, де знаходиться.

Асаф почав спускатися стежкою, що звивалася між камінням. Дінка раз у раз зупинялася і принюхувалась, Асаф щохвилини підганяв її. Біля покрученого дуба він став навколішки і прошепотів собаці на вухо:

— Нам потрібно підійти потихеньку. Не треба гавкати, добре? Ні звуку, поки ми не побачимо, що там відбувається. Обіцяєш?

Вони продовжили спуск. Долина виявилася набагато глибшою, ніж це здавалося згори. Незабаром вони були у вузькій ущелині, потім подолали підйом, спустилися, знов опинилися перед новою гіркою. І тут почулися голоси.

Асаф не розумів, звідки вони лунають, ці голоси, звуки боротьби, крики і стогони. Якийсь хлопець, можливо навіть хлопчик, істерично кричав:

Чому з ким то довго не кінчаєш а з ким то швидко

ПОРАДИТИСЯ НІ З КИМ

Сподівання Тетері не справдилися. Анонімка Макогона не допомогла. Перевірка на фабриці продовжувалася.

Тетеря ходив наче у воду опущений. Він змарнів, все в нього з рук падало. Під час кожного виклику ревізорів його то обсипало жаром, то морозом, душа ховалася в п'яти. По кілька разів на день він приймав валідол і пірамеїн; кишені його піджака нагадували аптеку. Тетеря силкувався взяти себе в руки: міліція про нього нічого не знає, ревізія планова, жодною мірою не зв'язана з випадком на Загорській вулиці. Однак самовладання йому вистачало ненадовго. Знову закрадалися сумніви. Після роботи він поспішав додому з надією знайти там заспокоєння, позбутися настирливих, тривожних думок. Але й вдома було не легше.

Дружина, дивлячись, як він годинами сидить, втупившись в одну цятку, здогадувалась, що в нього якісь неприємності на роботі, і намагалася розважити чоловіка. Вона розповідала, що їй вдалося вигідно продати на базарі фрукти, що кури добре несуться, кабанці помітно збільшилися у вазі… Але всі її дипломатичні хитрощі не досягали мети. Тетері було не до господарства. Ночами його мучило безсоння. Лежачи з широко розплющеними очима, він насторожено прислухався. Від кожного шереху, гавкання Пірата серце починало калатати, на тілі виступав холодний піт… Вранці Тетеря вставав розбитий, в скронях стукало. Ковтнувши валер'янки і кілька таблеток пірамеїну, він, втягнувши голову в плечі, плентався на фабрику.

«Довго я так не протягну», — занепокоївся Тетеря і поділився своїми тривогами з Поніманським. Той підняв його на сміх.

— У тебе, шановний, нерви, теє… Здали… Завчасно, старий, рюмсаєш та скиглиш. Поніманський не один день крутить ручку арифмометра, має поняття про бухгалтерський облік. Пам'ятаєш ательє мод? Теж стогнав та ойкав. «Пропадемо! Неодмінно тюрма!» А я що казав? Буде все гаразд. Так і вийшло. Нас не арештували, а звільнили за власним бажанням. Одним словом, тримайся козирем, а на твоєму обличчі вже написано: «Я злодій! Садіть мене!» Вранці роби зарядку, потім — мокрим рушником. Бажано махровим… Дуже допомагає! Через тиждень, згадаєш мене, від хандри нічого не залишиться. Старий, не хнюпся! Все буде чудово! О'кей! Бери приклад з мене. Вже хто-хто, а я повинен турбуватись. Все ж таки головний бухгалтер. Невеликий, але начальничок. Фігура, так би мовити, керівна…

Поніманський відбив у Тетері будь-яке бажання виливати йому свою душу. Звернувся він і до Шкарбуна, але той лише відмахнувся.

— Я не лікар, Не спиш, апетиту немає — ступай до невропатолога… Але зарубай собі на носі: кожний відповідає за себе. Попався, значить, така твоя доля. Сам і виплутуйся. А я тебе, запам'ятай, не знав і знати не знаю…

… У понеділок Тетеря приймав чергову партію драп-велюру, коли на складі з'явилася висока, ледь сутула, худорлява постать Сахна. Він терпляче чекав, поки автовантажник відвезе в глибину складу тюки драпу. Коли контейнер розвантажили, Сахно підійшов до Тетері.

— Будь ласка, чи не зможете ви мені приділити трохи часу?

Тетеря сполошився, не міг утримати зрадливих повік.

— По журналах бухгалтерії до вас на склад у лютому, квітні і травні надходив ратин. Хотів би подивитись приймально-здавальні документи на нього.

Тетеря тремтячими руками довго порпався в шухлядах столу. Як навмисне, потрібні накладні не попадалися на очі. На поміч прийшов Сахно. Нарешті вони були знайдені, і Сахно почав їх вивчати. Тетеря застиг за його спиною, не зводячи очей з накладних.

«Випадково чи не випадково перевіряє?» — гарячково міркував він.

Але тут ревізор, що до цього недбало перегортав папери, зупинився… Тетеря чудово пам'ятав накладну за № 120/12 від 3 квітня… В цей день за домовленістю з Шкарбуном і Поніманським він дописав у ній, здавалося б, невинну одиничку. Але вона, ця одиниця, відразу ж дала йому можливість взяти й вивезти сто метрів ратину на п'ять з чимось тисяч карбованців. Тетеря проклинав себе за недбалість. Тепер будь-кому, навіть недосвідченому оку, видно, що одиниця дописана. А раптом Сахно візьме копії, що знаходяться в бухгалтерії і в цеху розкрою, і зіставить їх?! Адже там одиницю дописали Поніманський і Шкарбун, а не він. Тільки зараз йому стало ясно, що ця необережність може згубити їх.

Сахно закінчив вивчення документів, відклав їх убік і написав розписку, що ним вилучені накладні від № 110/12 до 125/12 включно.

Язик у Тетері наче задерев'янів і, збліднувши, він спитав якимсь утробним, не своїм голосом:

— Ви забираєте їх? Навіщо?

— Ви ж не перший рік працюєте і добре знаєте, як провадяться ревізії. — І він вийшов.

Немов ужалений, Тетеря заметався по складу. «Сахно все розкопав!» Він кинувся порадитись до Поніманського, але того послали у відрядження. Засунувши під язик таблетку валідолу, тримаючись за серце, Тетеря почвалав в цех розкрою. Проте і там йому не пощастило. Шкарбун захворів і не вийшов на роботу. Їхати до Шкарбуна додому не було часу: жив він у дачному селищі Ясне за двадцять кілометрів від міста. Адреси ж Чернушкіна він не знав. Лишався один Макогон.

Збрехавши, що нездужає, Тетеря відпросився з роботи. І знову його підстерігала невдача. Макогон поїхав у черговий рейс в Баку. Доводилось покладатися тільки на самого себе. Що робити? Дочекатись, поки Сахно йтиме з фабрики, напасти, відібрати накладні? Але Тетеря знав себе, знав, що в нього не вистачить духу, сміливості… Пустити сльозу, розплакатись перед Сахном, впасти навколішки, пообіцяти тисячу, три тисячі карбованців, віддати все, все, що в нього є…

Віддати все, що він, ризикуючи своєю шкурою, накопичив?! Ні! Нізащо! Сяде на перший-ліпший поїзд і якнайдалі, світ за очі. Грошей на два-три роки з лихвою вистачить… А будинок? З собою не забереш… Ні, все-таки краще хабар… Аби тільки згодився, і тоді не треба переховуватись, кидати будинок… Небезпечно… А раптом заявить. Якщо дати якнайбільше — згодиться… Од грошей лише дурні відмовляються. Але скільки? Хоч би не прогадати… Сто? Замало… Тисячу? Жирно буде… Вистачить і п'ятсот. Дам п'ятсот, а Шкарбунові і Поніманському скажу — тисячу. Мовляв, усі витрати на трьох. Хай потрусять гаманцями. Нічого їх жаліти. Ні, погано ділиться… Скажу, що дав тисячу двісті. Тоді з кожного по чотири сотні… Значить, баришу в мене буде триста… Але як же сунути хабара. Послати Катю? Гм, справді! Так і зроблю…»

Взявши в ощадкасі п'ятсот карбованців, Тетеря помчав додому. Про свої неприємності він розповів дружині. Її кругле обличчя почервоніло, вона нервово почала перебирати коралове намисто товстими пальцями. В маленьких очицях застиг жах.

— Петрусику, що ж буде?

Тетеря пояснив їй свій план, і вона безмовно згодилась. Тетеря витягнув з бокової кишені хрусткі новенькі купюри, і тут її серце не витримало, з очей бризнули сльози.

— Перестань! Чого рюмсаєш, дурепо! Грошей тобі шкода, а мене ні?! Хай в тюрму запроторять?

— Петрусику, рідний ти мій! Та хіба ж я проти? Гроші дуже… великі… Жаль… Може, йому, сукиному сину… половини вистачить?

— Мені, думаєш, не жаль? Неси! Так треба! — цикнув Тетеря.

Ковтаючи сльози і боязко поглядаючи на чоловіка, Катерина швидко зібралась.

— Зажди, не поспішай! — зупинив Тетеря. — Гроші куди сховала?! Знаю тебе, роззяву…

— Гляди мені! Загубиш, можеш додому не повертатись… А вулицю запам'ятала? Ще, чого доброго, переплутаєш і віддаси, кому не треба.

— Не терзай себе даремно. Все зроблю як слід. Ти краще ляж, а то, диви, як замучився: один ніс лишився.

— Баки не забивай! Кажи адресу!

— Червонозоряна, сорок вісім… Сахно Валентин Филимонович.

… Тетеря сновигав як неприкаяний. Все його дратувало. Ні з того ні з сього злісно копнув ногою Пірата, що хотів було в нападі собачої відданості лизнути руку хазяїнові. Пішов у дім, ліг на тахту. Але зробилося душно, і він почалапав розчинити вікно. Взявся за раму й скрикнув від болю: в руку, мов голки, вп'ялися колючки кактуса.

— Понаставляла різної погані! — спалахнув Тетеря. — Прибутків ніяких! Ходи, поливай та на горщики гроші витрачай. — І з люттю, ніби кактуси були в чомусь винні, почав шпурляти їх за вікно.

Знесилений, ницьма кинувся на тахту і так пролежав, поки не прийшла дружина.

— Ху-у… Ну й зморилась… — відхекувалась вона. — Задуха… Зробила, як ти казав.

— Ну, хвалити бога, — повеселішав Тетеря. — Завтра візьму накладні, і все тишком-нишком… Як він? Нічого не сказав?

Катерина Трифонівна зам'ялася.

— Та так… Узяв, подивився… Потім каже, можете йти.

— Питав, хто ти така і від кого?

— Треба було сказати, що я, мовляв, дружина Тетері.

— Я тобі! Сама повинна метикувати!

… У вівторок Тетеря прийшов на фабрику задовго до початку роботи. Він сподівався зустріти Сахна і сказати, що гроші передані від нього. Дочекатися Сахна йому не пощастило. Його покликали видати підкладкову тканину, волос і бортовку.

О дев'ятій годині на склад прибіг Шкарбун.

— У тебе все гаразд? Нічого не знайшли?

— А в чім справа? — похолов Тетеря. Сьогодні Шкарбун був сам на себе не схожий. Від його звичайної флегматичності не лишилося і сліду.

— Я тільки що від директора… Була п'ятихвилинка… Сидимо, обговорюємо всілякі там дурниці. Виконаємо, перевиконаємо… Заходить секретар і каже директорові: дзвонив Сахно… Затримується… пішов у міліцію… Тут наче обухом мене по голові. Чому його раптом потягло в міліцію? Не інакше, щось рознюхав.

— Накладні в мене на ратин забрав, — видушив з себе Тетеря, ледве повертаючи неслухняним язиком, — а там… там…

— Ну, вимучуй, вимучуй… Що там? Кажи! — позеленів Шкарбун.

— Розшелепа! Всіх згубив!

— Я ж казав… Ви з Поніманським не хотіли слухати. Відмахувались…

— «Казав, казав», — передражнив Шкарбун. — Зроблять зустрічну перевірку — і кінець… Читайте в газетах повідомлення: днями було заслухано справу групи розкрадачів з фабрики «Спартак» — Тетері Петра Борисовича, Поніманського Михайла Семеновича, Шкарбуна Гната Онуфрійовича та інших. Всіх їх засуджено на тривалі строки позбавлення свободи з повною конфіскацією майна. Вирок був зустрінутий оплесками присутніх у залі чесних радянських трудівників.

— Перестань блазня з себе удавати! Ти ж не Поніманський, — по-страдницькому зморщився Тетеря, якого кожне слово Шкарбуна шмагало, наче батіг. — Порадь, що робити.

— Закривай свою лавочку і бігом до Сергія Олександровича. Він щось придумає. На нього вся надія.

— Дніпровський бульвар, тридцять, квартира три. На першому поверсі. Він зараз має бути вдома.